Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/303

Цю сторінку схвалено

— Прилетіли до нас у гостину.

— Ей, неправда! — мовив усміхаючись Прокіп. — Адже я знаю, що це гуси.

— Так? Знаєш? А в такім разі мусиш знати, що їм належиться.

— Що… що… їм належиться? А що ж їм належиться?

— Маєш зараз тут сісти і скубти.

— Добре! — радісно мовив Прокіп. — Я люблю скубти. Але пір'я буде моє.

— А пощо тобі пір'я, роззяво?

— Буду бавитися.

— Чи ти стікся[1]? А хто ж пір'ям бавиться?

— Ну, то я не хочу скубти.

— Але скуби, скуби! Дістанеш пір'я, скільки захочеш, можемо тобі навіть із пір'я борщ ізварити.

— Ні, не хочу з пір'я борщу, — рішуче відповів Прокіп, скубучи гуску. — Але пірце собі візьму. Я так гарно вмію пірцем бавитися! Воно так ладно грає!.. Мене нанашко Панталаха навчив. Ай, то буде чудово!

Аж надвечір піч була окована і Прокіп, обскубши гусей та проспавшися в кухні, вернув до своєї казні.

VII.

У своїм одинокім покоїку на другім поверсі одної старої камениці, положеної біля вузької та брудної вулиці недалеко Бригідок[2], ключник Спориш кинувся на

  1. Стікся — сказився.
  2. Так називається львівська тюрма при Казимірівській вул., колишній манастир монахинь ордена св. Бригіди. (Ів. Фр.).