— Прилетіли до нас у гостину.
— Ей, неправда! — мовив усміхаючись Прокіп. — Адже я знаю, що це гуси.
— Так? Знаєш? А в такім разі мусиш знати, що їм належиться.
— Що… що… їм належиться? А що ж їм належиться?
— Маєш зараз тут сісти і скубти.
— Добре! — радісно мовив Прокіп. — Я люблю скубти. Але пір'я буде моє.
— А пощо тобі пір'я, роззяво?
— Буду бавитися.
— Чи ти стікся[1]? А хто ж пір'ям бавиться?
— Ну, то я не хочу скубти.
— Але скуби, скуби! Дістанеш пір'я, скільки захочеш, можемо тобі навіть із пір'я борщ ізварити.
— Ні, не хочу з пір'я борщу, — рішуче відповів Прокіп, скубучи гуску. — Але пірце собі візьму. Я так гарно вмію пірцем бавитися! Воно так ладно грає!.. Мене нанашко Панталаха навчив. Ай, то буде чудово!
Аж надвечір піч була окована і Прокіп, обскубши гусей та проспавшися в кухні, вернув до своєї казні.
У своїм одинокім покоїку на другім поверсі одної старої камениці, положеної біля вузької та брудної вулиці недалеко Бригідок[2], ключник Спориш кинувся на
