душі весь біль і всю ненависть. Він німо, але з виразом дикої злоби з-під лоба глядів на ключника.
— Ану, вставай і забирайся відси! — крикнув Спориш.
— Куди? — буркнув Прокіп.
— Марш до кухні. Тут мусять майстри направити піч. Ану, живо!
В кухні порались чотири кухарі, декретові арештанти нарід веселий і жартливий. Вони почали розпитувати Прокопа про пригоди минулої ночі, а його глуповаті оповідання ввели їх у добрий гумор. Бачучи сліди крови на Прокоповім лиці, один кухар запитав його, що це в нього таке, і Прокіп сердито розповів про свою пригоду зі Споришом, про те, як ключник обдурив його, забрав йому таке ладне[1] блискальце, дарунок Панталахи, і ще й пхнув його так, що він розбив собі ніс.
— Бійтеся Бога! — скрикнув з гумористичним жахом один кухар. — І він мав Бога в серці, щоб отак скривдити тебе!
— І не хотів тобі віддати того, що твоє? — допитував другий.
— Не хотів! — крізь сльози мовив Прокіп.
— Іди до директора та поскаржся на нього! — радив третій.
— А може ліпше до самого прокуратора! — поправив четвертий. — Прокуратор старший від директора.
— Не хочу до директора! — плаксиво відповів Прокіп. — Директор недобрий! Директор до казенки посадить.
- ↑ Ладний — гарний.