— А де ж він?
— У трупарні.
— А він там що робить?
— Що має робити, лежить. Хіба не знаєш, що впав із даху і забився на смерть?
— Е, а може він іще й з трупарні втече?
Знов засміялися дозорці над дурнотою Прокопа, але Спориш знав, що з ідіотом треба говорити його мовою, і мовив далі поважно:
— Не бійся, звідтам уже не втече. Ще сьогодні прийдуть дохторі, відріжуть йому голову, руки, ноги, ну, а без них то як же він утече?
Прокіп витріщив очі на ключника, мов не міг зразу няти йому віри, а нарешті захіхотався голосно.
— Гі, гі, гі! Будуть різати Панталаху як кабана! І живіт йому розпорють?
— І живіт розпорють.
— Гі, гі, гі! А мене пустять подивитися?
— Авжеж, авжеж! Я сам тебе поведу. Лише скажи мені, хто тобі дав оце?
Прокіп немов засоромлений похилив лице до землі і закрив очі рукавом.
— Я… я не знаю.
— Говори до дурня! — скрикнув дозорець, виведений із терпцю тим глупим упором. — Чому ж не скажеш відразу, що Панталаха?
— Ну, скажи, скажи! — мовив Спориш. — Панталаха дав, правда?
— Панталаха.
