Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/294

Цю сторінку схвалено

і де йому було далеко гірше, ніж тут у криміналі.

— Говори, хто тобі це дав! — крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питання сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.

— Йой-йой-йой! — запищав Прокіп, скулився як уперед і закрив лице руками.

— Ну, скажи, скажи, хто тобі це дав, — мовив лагідно Спориш, знаючи, що строгістю від цього ідіота нічого не діб'ється. — Скажи, не бійся, нічого тобі за це не буде.

— Ага, не буде? — хлипаючи промовив Прокіп.

— Я ж тобі говорю, що тебе навіть пальцем не торкнуся.

— Е, ви, я вас не боюся, — мовив ідіот, осмілившись ласкавістю Спориша.

— Ну, а кого ж ти боїшся?

— Панталахи.

— Панталахи? А що ж він може зробити тобі?

— Візьме мене звідси і занесе до тата.

Оба дозорці розсміялися на такий доказ.

— Га, га, га! Чи бачив хто, чого цей дурень боїться! — мовив дозорець. — То інший утікає звідси, щоб дістатися до дому, а цей боїться, щоб його хто не викрав із криміналу та не заніс до дому.

Але Спориш промовив поважно:

— Ну, ну, не бійся, дурний, Панталаха вже тобі не зробить нічого.

— Ага, не зробить? А ви по чім знаєте, що не зробить? — мовив Прокіп, обтираючи сльози рукавом.

— Бо його вже нема на світі.