і де йому було далеко гірше, ніж тут у криміналі.
— Говори, хто тобі це дав! — крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питання сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.
— Йой-йой-йой! — запищав Прокіп, скулився як уперед і закрив лице руками.
— Ну, скажи, скажи, хто тобі це дав, — мовив лагідно Спориш, знаючи, що строгістю від цього ідіота нічого не діб'ється. — Скажи, не бійся, нічого тобі за це не буде.
— Ага, не буде? — хлипаючи промовив Прокіп.
— Я ж тобі говорю, що тебе навіть пальцем не торкнуся.
— Е, ви, я вас не боюся, — мовив ідіот, осмілившись ласкавістю Спориша.
— Ну, а кого ж ти боїшся?
— Панталахи.
— Панталахи? А що ж він може зробити тобі?
— Візьме мене звідси і занесе до тата.
Оба дозорці розсміялися на такий доказ.
— Га, га, га! Чи бачив хто, чого цей дурень боїться! — мовив дозорець. — То інший утікає звідси, щоб дістатися до дому, а цей боїться, щоб його хто не викрав із криміналу та не заніс до дому.
Але Спориш промовив поважно:
— Ну, ну, не бійся, дурний, Панталаха вже тобі не зробить нічого.
— Ага, не зробить? А ви по чім знаєте, що не зробить? — мовив Прокіп, обтираючи сльози рукавом.
— Бо його вже нема на світі.
