трупа Панталахи зібралися стражники, вояки, навіть немале число арештантів із тих, що мали привілей свобідно ходити по подвір'ю. Прийшов нарешті й директор, киваючи головою та розводячи руками.
— Но, Панталяха, — мовив він, зупинившися над окровавленим, теплим іще трупом, — відіш, чегос се доробіль! Я ті повідаль: сед тіхо! Я то пророковаль, же се с тебоу зле скончі. А ти заєдно своє! Маш тепер, я ті тему не вінен!
Прийшов накінці, злізши з даху, також ключник Спориш, блідий, холодний і безтямний, і довго, довго вдивлявся в криваве, до непізнання розторощене лице Панталахи. На тому лиці лиш очі, обдерті з повік, величезні й непорушні, бачилось, гляділи на нього з виразом безмежного страху і якогось страшенного, кривавого докору. В його вухах раз-у-раз іще гучали сердиті слова Панталахи: «Я думав, що хоч у песій службі, та таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя ліберія, але в тобі також песє серце!» І бідний ключник затремтів усім тілом. Кільки разів силкувався відвернути очі від страшенного виду того лиця, але не міг. Щось немов приковувало його до того трупа, до тих страшних очей. Аж коли на розказ директора два арештанти взяли трупа на носилки і понесли до тюремної трупарні, минулася й змора, що душила Спориша і він зітхнувши глибоко та перехрестившися, пішов до своєї служби.
