Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/285

Цю сторінку схвалено

Не маючи між собою ніякого коменданта, крім ключника, вони стояли на дасі мовчки й побоюючись, щоб у своїх тяжких чоботях не посковзнутися по гладкім, споховастім бляшанім дасі.

— Ну, Панталахо, — мовив ключник, не зважаючи на його балакання, — що там нам перечитися, ходімо відси!

— Йдіть собі про мене хоч і до чорта всі враз! — сердито крикнув Панталаха, — мені й тут добре.

— Що? Аджеж не думаєш хіба, що ще здужаєш утекти?

— Що я думаю, це вже моя річ, але це тобі кажу, що відси не рушуся. Тут мені добре.

— Чи ти здурів, чоловіче, чи що тобі таке? — крикнув ключник, виведений із терпцю цим безглуздим і безцільним упором, — але що ж ти тут будеш робити на дасі?

— Вже я знаю, що буду робити, — відповів Панталаха.

— Ну, ну, не роби дурниць! — обізвався поважно, спокійно й рішуче ключник, — ходи сюди, підемо до казні! Вже я вставлюся за тобою перед директором, щоби тебе за це не карали надто гостро.

Цей аргумент, що мав заохотити Панталаху до піддання та уступлення з небезпечного становища на краєчку даху, вплинув на нього якраз противно. Згадка про кару, яка без огляду на те, чи мала, чи велика — неминуче ждала на нього за вчинок цеї ночі, разом з думкою про таку соромну невдачу була для Панталахи тим, чим острога для сполошеного коня.