зажмуреними очима, які кілька хвиль надармо силкувався відчинити. Що духу обернувся ключник, щоби дійти, відки походять ті дивовижні гуркоти, і в тій самій хвилині все йому вияснилося.
— Це Панталаха! — скрикнув і вдарив себе долонею по чолі, — Це той проклятий злодюга знов якусь штуку придумав.
І не дожидаючи вже нічого більше, ключник кинувся до казні, в якій був замкнений Панталаха. По дорозі вхопив одну з тих лихтарень, що висіли на кілочках здовж стін коридору і мов миші моргали в пітьмі підсліпуватими очима. З лускотом відімкнув двері і влетів до казні. Незвичайний вид явивсь його очам. Насеред казні лежав перевернений догори сподом верхняк залізної печі, заокруглений мов великий казан. Обік нього клячав дурний Прокіп, держачи в кожній руці по кусневі залізного обруча, яким піч була окована в суставах. Долішня половина печі була відкрита і позівала темною, отвертою пащекою. Панталахи не було в казні. Ключник остовпів.
— А ти, драбе, що тут робиш? — ревнув він до Прокопа.
— Я… я… я, — пробулькотав Прокіп, вибалушивши на нього свої великі, здивовані очі, широко роззявивши рота, немов би хотів щось сказати. Та в тій хвилі пригадав собі гостру заборону Панталахи і сказав коротко:
— Я не знаю.
— Як то не знаєш? А звідки ж узялось оце? — Ключник ногою показав на залізні предмети, розкинені по помості.
