дурень подумав уже, що це Бог зна що таке! Тьфу на тебе!
І Спориш повагом, голосно стукаючи чобітьми, вернув на своє місце, обернув сонного вояка на бік, так щоб не хріп йому над вухом, а потім чуючи, що його морить сон, сів знову на паку, похилився також головою до стіни і шепчучи щось — чи то молитву, чи лайку тому, хто так не в пору збудив і наполохав його, — заснув по кількох мінутах.
І знов минула добра година. Спориш спав твердо, але неспокійно, кидав у сні то руками, то ногами, рушав вусами, як заспаний пес, якому не дають спокою налазливі мухи, булькотав навіть крізь сон якісь незрозумілі слова, сопів, важко дихав, немов щось душило його, але не будився. Нарешті з очевидною натугою, весь облитий потом прокинувсь і сів на паці.
— Грр, грр, грр! — то був перший згук, що долетів до його слуху.
Оглянувся на вояка, та цей усе ще спав на боці — ні, вояк не хропе! Протер очі, вщипнув себе в лице, аж йому сльози станули в очах…
— Грр, грр, грр! — чути раз-у-раз виразнісінько з темної безодні коридору. Це вже не хропіння сонного, ні! Це зовсім инший гомін, більше металевий, більше дразливий для слуху. Що це може бути? Тихесенько спустився на поміст, станув без стуку, — гарчання все чути та й чути. Поступив крок, другий — іще чути. Розлягається виразно, пискливо, в прискоренім темпі, лише не знати, з котрої казні.
