всміхнувся радісно, потер руки і скочив до примурка, щоб переконатися, чи досить іще лишилось йому від учора масла, доконче потрібного для смаровання пилки, щоб тим способом менше чутним учинити її скрегіт та писк. Спасибі Богу, масла було аж занадто. Все складається корисно.
— А тепер, Прокопе, підемо спати! — мовив по хвилі Панталаха. — І пам'ятай собі, що я тобі наказував. Маєш мені всю ніч спати як забитий. Щоби тут ясні громи били, то ти не повинен чути нічогісінько. Чи може будеш іще що їсти?
— А можу їсти?
— Можеш.
— А… а… аджеж там у моїм хлібі ваше ключове зілля. А ну ж з'їм його й трісну? — мовив Прокіп з виразом невдаваної тривоги на своїм дитячім лиці.
— Тьфу! — скрикнув Панталаха. — Аджеж ти не з заліза. То лише залізо тріскає від того зілля. Чекай, я зараз вийму. На, тепер можеш їсти спокійно.
Поки Прокіп їв, помалу гризучи хліб і жвучи його немічними вилицями, Панталаха, не роздягаючися, кинувся на свій тапчан, щоб проспатися пару годин і набрати сил до праці, яка дожидала його. Швидко потім, наївшися, заснув і Прокіп твердим сном.
Тількищо вибила одинадцята. Ключник Спориш, набалакавшися досита з вартовим жовнярем, пройшовся здовж коридора, послухав, чи спокійно сплять арештанти
