вала йому Панталашина втікацька манія, директор розжалобився і напівплаксивим голосом приговорював:
— Буй се Бога, Панталяха, цоти собе мисліш? Коли ти даси покуй тему утіканю? Вже ж ти єдинаст рази утікаль, і цо ті з тего пришльо? Не ліпше то одседет, цо ті присудено і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пуль року — просім те, не роб віце тего гльоупстві!
Блиснули очі в Панталахи при тих словах, випростувалася його скулена постать.
— Пане директоре, — мовив спокійно. — Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утікати. Щоб я мав сидіти лиш один день, а сьогодні мені б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.
Директор аж руки заламав.
— Но, слишітє, цо тен млюві — обернувся він до стоячих довкола стражників та ключників. — І такему чоловікові я мам дават моральні науки! Я єму своє, а він мі своє! Слюхай, Панталяха, цо я ті еште повім. Ми тут маме наказ від пана надпрокуратора: як еште раз будеш утікаль, а побачимо тебе, то маме право стрілять до тебе, як до пса. Розуміш?
— Знаю це віддавна, — мовив спокійно Панталаха.
— Но, але я мислім, же ті се юж в тим пуль року не трафі оказія до утікані. Ід-же тепер до казні та відпочинь по тіх дісейших кіях, а зейтра дустанеш кайданкі і будеш мусіль переспацероватсе до казенкі.
