_-_page_202.png)
— Но, Панталяха, — мовив з чеська по польськи, на половину плаксивим, а на половину насмішливим голосом директор в'язниці, — чи я ті не повідаль, щоб ти се не пориваль утікат. Відіш, цо ті з тего прішло! Досталєс патдесат кіїв перед целим криміналом[1], достанеш кайданки і цели месец казенки, та й годі. А там-тего паніче, цо ти му помугль утікнут, ми єго єще зловіме, не бойсе! І тего самего закоштує, цо і ти!
— Ей, бачу, того не буде! — мовив спокійно і рішуче Панталаха.
— Не буде! — запищав директор, прискакуючи до нього. — Як ті мі сміш так гадат? Откуд ти то віш, же не буде? А я ті повідам, же буде. Чекай ано! Ще тебе з казенки кажу в желєзах випровадіт на гоф[2], абис се подіваль, як то буду сольдаті прат кіяма. Не бойсе! Ми се не престрашиме, же он політицки вазен, же он вельки пан і вельки поляк! Ми му
