— А так, то річ ясна! — сказав начальник, ніби врадований, що йому одна загадка прояснилася. — Сироти без батька і мами, хто про них має дбати. Ну, але досить вам уже стояти коло печі, ще катару наберетеся! Ходіть сюди, скидайте свої мокрі лахміття, тут маєте сухі, переодягніться!
Коли хлопці перебиралися в однім куті канцелярії, начальник сів на своїм урядовім кріслі і, вписавши, що було треба, до своєї книги, звернувся до ключника.
— А що, пане Трапішевський, скільки то нам гостей сьогодні прибуло?
— П'ятнадцять, прошу пана начальника.
— О, то багато, то багато! А маєте уже місце, щоби тих малих помістити?
— Або я знаю, прошу пана начальника. Може одного на 45?
— Алеж там уже є 15.
— А один міг би піти на 15.
— Алеж і там уже 10, хоч це келія на вісьмох, так що два мусять спати на підлозі.
— Ну, то дам одного…
В тій хвилині Влодко, лише в сорочці і підштаниках, що воліклися за ним по землі, підступив і перервав слова ключника.
— Прошу пана начальника, — сказав благальним голосом, — я прохав би, щоби нас дати обох разом.
— Обох разом? — вигукнув здивований тою смілістю ключник. — Бачите його! Чого він хоче. Оба до одної справи належать і обох їх разом давай. Щоби ви
