Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/229

хороша, яка добра, щира, як любить людей, а особливо бідних, унижених, і оскорблених долею! Як палало її лице, коли ми читали в переводі Дікенсові „Тяжкі часи“ та „Різдвяні оповідання', — з якою бистротою духа і ясністю погляду вона вміла в тих оповіданнях відрізнити геніяльне підхоплення фактів з життя робітницького від плиткого, англійсько-ліберального погляду самого автора на те, як зарадити подібним фактам і чим помогти бідному народові! Як ясно, як світло і чимраз світліше стає перед моєю уявою наша послідня лекція перед обідом з раковою зупою! Я прийшов, як звичайно, в одинадцятій годині і, як звичайно, в золотім гуморі, в високім, урочистім настрою, з яким певно перші христіяни мусіли входити до своїх катакомб. Бо й справді та лекція була святинею для мене, була сцілющою і живущою водою на всі мої терпіння, була найкращою відрадою для мойого духу. В сальоні застав я обох її братів — звичайні, великопанські фігури: надуті, горді, холодні, з лицями передчасно постарілими, зруйнованими розпустою, без виразу, без думки, без життя. Я вклонився їм, — вони кивнули мені головами і знов заглибилися півголосом в якусь розмову. Переходячи через сальон, я ще раз з боку зирнув на них і мені здавалося, що їх очі якось зловіщо слідять за мною. — «Чорт побери», — думаю собі. — «Старий середньовічний звичай при вході до святині поставляти камінні дракони, ящірки та костомахи!»