Дня 12 липня, 6½ год. рано.
Подвійно важний день для мене. Раз, що її іменини. А по-друге, що моя слабість оконечно поборена, минула. Я ще дуже безсильний, то правда, — але болю не чую. Тільки голод, собачий голод!.. Ну, але це добрий знак. Снідання аж о сьомій. За той час пишу тих кілька слів. Чую, як сили мої вертають. Праці бажається, заняття, котре становило моє щоденне життя уперед. Але доктор заборонив читати книжки, писати… Каже, що зрушення могло б мені ще зашкодити. Нехай і так, покину…
8 година.
Що за смішна баба, та „сестра“, що тут в шпиталю ходить коло хорих. Тиче мені при сніданню книжку набожну.
— Це що? — питаю.
— Хліб душі.
— Мені хліба не вільно заживати. Маєте може булку душі?
Образилася тим простим питанням.
— Пане, — каже, — Бог гордим противиться!
