ника тюрми з великою, товстою головою на короткій шиї, з гладко виголеним обличчям і добродушним усміхом на великих, червоних і налитих устах. Згідно з тодішніми приписами та постать зодягнена була в мундур напіввійськовий зі старшинськими обвідками і шпагою при боці, що надавало їй незвичайно комічний вигляд. Але саме той смішний вид, якого сам начальник був свідомий, той добродушний усміх, дзвінкий і ласкавий голос, швидкий, дрібний хід, — усе це було в яскравій суперечності з загальною фізіономією в'язничного закладу, а в очах арештантів робило начальника якоюсь появою з іншого світу, свіжою і симпатичною.
Але мимо позірної добродушности була то людина незвичайно сувора для всяких провин своїх підвладних, арештантів чи стражників та надзвичайно точна й сумлінна при виконуванні обов'язків своєї важкої служби. Особливо стражники мусили його берегтися. То й не диво, що почувши його голос, войовничий ключник зразу спустив гребінь і змалів, що годі було пізнати. Витягаючись по-військовому, з лицем зверненим до начальника, замість прямої відповіді на його питання, сказав урядовим тоном:
— Ще два цувакси, прошу пана начальника.
Це кажучи, подав начальникові доручення подавчого протоколу.
— Що то ви, хлопці — сказав начальник, поглянувши на папір і звертаючись потім до хлопців — за крадіж і калічення. Бійтеся Бога, діти, що ви наробили?
