раз йойкнув і був би в тій хвилі впав під ноги людям, якби якась жінка не була мене підхопила на руки та винесла з товпи, пустивши за нелюдським жандармом найдосадніше прокляття, на яке тільки її голова здобулася.
Зі сльозами в очах, з болем в грудях від жандармського удару я ледве-ледве поволікся на свою кватиру, де всі перелякалися, побачивши моє посиніле лице й почувши моє оповідання про Сидора й жандарма. Розуміється, що тітка, у котрої я мешкав, насварила на мене за те, що я пхався між людей, — але про Сидора не могла мені нічого сказати, бо й сама нічого не знала.
Це було якось у середу. Я горів з нетерп'ячки, щоб дізнатися, що сталося з Сидором, хто його так покривавив і куди повели його ті люті жандарми. Коли тільки мав вільний час, бігав я по місті, чи не здиблю кого з нашого села, щоб вивідатися про все. Але здибати не міг я нікого, — треба було ждати аж до понеділка. Моя думка день і ніч зайнята була Сидором. Він привиджувався мені, раз здоровий, сильний, у татовій кузні, — то знов згорблений, окривавлений і нужденний на вулиці, скутий залізними путами, між двома жандармами та окружений товпою гамірливого міського люду.
В понеділок приїхали мої родичі, і від них я дізнався небагато. Я завважив, що вони нерадо говорили про Сидора. Мама навіть поглянула на мене неласкаво, коли я почав уперто допитуватися про нього.
