Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/207

Цю сторінку схвалено
III

Ні, брешу! Я бачив його ще раз, але в якім положенню! Серед яких обставин! Мені й досі важко робиться, коли згадаю про те.

Минуло два роки від того часу, як я бачив Сидора в татовій кузні. Моя дитиняча пам'ять заповнена була таким натовпом нових вражінь з життя школярського, що давніші згадки почали звільна погасати та затемнюватись в пам'яті. Про Сидора і його дерев'яну сокирку я давно забув. Я тепер був уже студент другої нормальної кляси в Дрогобичі й цілими днями, мов обезумілий, бубнив „der, die, das“ та „einmal eins“, тільки вечорами, поклавшися спати, я зажмурював очі та пригадував собі всі ті яркі, любі, минулі картини з домашнього життя, з татової кузні. І я любувався своїми споминками, перекидав їх, мов дитина, бавлячись, перекидає блискучі камінчики, мішав дійсне з видуманим, аж поки всім тим не втомився й не заснув.

Одного дня, йдучи зі школи додому, я побачив, що вулицею напроти мене валить товпа народу: селян, міщан, жінок, дітей, — а найбільше жидів. Усе те сунулося, мов пестра, рухлива хвиля, кричало, гаморило, розмахувало руками і позирало цікаво та боязко в середину натовпу, де здалека ще я заздрів пару багнетів, виблискуючих до сонця високо понад головами людей. Я зачудувався, що це за ярмарок такий, який рідко коли мож було видіти в будній день на тихих вулицях