жав і не міг сказати нічого, як тільки одне:
— Дика баба… дика баба… з'їсти мя хотіла…
Але такі сумні випадки, хоч їх було кілька, все таки були рідкі. А звичайно в кузні було весело й привітно, як ніде, і ще й досі споминка про татову кузню будить у моїй пам'яті може найприємніші й найщасливіші хвилі мого дитинства. Скільки щирих, давно знайомих лиць пересувається передо мною при згадці про татову кузню! Багато з них давно вже потонуло під мураву, багато з веселих, здорових, щирих, робочих людей, якими я видав їх у кузні, поперемінювалось в нужденних, похилених, грижею, немов хробаком, підгризених, напитком та зопсуттям зруйнованих старців. Потужна, каламутна хвиля життя перевалила по тім щасливім, молодім світі, серед котрого стояла тихо під старими ґонтами татова кузня, і багато, багато змила вона, поперевертала, повалила або закаламутила поганим намулом.
В кузні також пізнав я злісного Сидора. Ще й досі живо стоїть перед моїми очима той здоровий, високий, мов буряк червоний, чоловік з блискучою стрільбою за плечем і з борсуковою торбою при боці. Серед прочих людей він видавався велетом і як коли прийшов до кузні, то тато, сміючись, завсігди здалека кричали до нього: