Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/199

збору, нарад та приязної балаканки для всіх сусідів. Скоро тільки, бувало, тато ввійде до кузні та, беручись до роботи, заценькає молотком по бабі (ковадлі), так зараз, гляди, начинають сходитися сусіди, близькі й дальші, далі прибувають і люди з села, а то й геть з дальших сіл із роботою, — деякі приїздять возами, і на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок. Бесіди, жарти, сміхи, серед них ненастанне ценькання батькового молотка або грізний, прискорений стукіт двох дужих молотів, усе те мішалося докупи й доносилося до хати, де я, тоді ще малий, ледве п'ятилітній хлопчина, виглядав через вікно на той клекотючий вар робучого життя. Мене тягло на двір, до кузні. Мені хотілось власними очима глядіти на все, слухати всього, що там робиться та говориться. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких молотів, мов гавкання злющих, великих та похриплих псів. Мене манив огнистий блиск розпеченого заліза, котре, мов живе, підмішувалось на ковадлі під частими-густими ударами молотів. Мене манили ті червоні іскри та білі сарахкотячі зиндри, що пирскали від розпаленого заліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дощ з чорної хмари. А вкінці манили мене ті чужі лиця, непривичні, а приязні голоси, ті грубі, а щирі й добродушні сміхи, ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато можна було наслухатися в татовій кузні.