Одного гарного весняного ранку входить до мене молодий, безвусий ще хлопчик, може 15-18 літ, у якімось спортовім, нешитім, а плетенім із синьої волічки убранню, що щільно облягає його молоде пахуче тіло, і в плащику, на взір сокольського, надітім лиш на один рукав, а другий висить на шовковім шнурі з кутасами, що оперізує шию і звисає на груди.
— Gunn Morn[1], — промовив він віденським акцентом, і взагалі, скажу, що дальша наша розмова велася німецькою мовою, при чім я мав нагоду любуватися оригінальними зворотами віденського діялекту з його oes замість sie і т. д.
Питаю його, як називається.
— Я ніяк не називаюся.
— А яке ж твоє ім'я?
— Син Остапа.
— А як тебе кличуть?
— Du або Schweinskerl[2].
Ну, подумав я, в гарній ти там кумпанії жив.
