присутності виявити свою останню волю. Сини прийняли цю відомість досить спокійно та повздержливо, хоч дуже любили батька. Тільки їх жінки та діти підняли крик і лемент, але старий велів їм мовчати та бути спокійними.
— Будьте тихо! — мовив він напівсуворо, а напівласкаво. — Я вмру, хіба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вічно? Рушайте і приладжуйте все, що треба для похорону!
Одна невістка почала щось закидати про лікаря. Старий розсердився не на жарт.
— Не плети дурниць! Шістдесят літ прожив я без лікаря, то й при смерті обійдуся без нього. І що може лікар порадити на смерть? Чи лікарі й сами не вмирають? Рушайте кожний до своєї роботи і не журіться мною!
Ніхто не спротивлявся. По обіді посходилися сусіди, покликано й громадського писаря, який за приказом старого Миколи написав його «астамент[1]». Йому зробилося трохи легше, він балакав з людьми і велів свойому наймолодшому синові привезти на другий день панотця, бо хоче висповідатися і запричастити ся. Сусіди похвалили цей намір і навіть не пробували сяк чи так захитати Миколову певність, що йому швидко прийдеться вмирати.
На другий день йому погіршало, гарячка стала дужча, тяжкий кашель майже душив його; він зробився на виду чорний, як
