— Тихо, Юро! Не говори, не кричи, бо сам не знаєш, що говориш. Якби ти знав, яке добро ти зробив мені… Ой, якби ти знав! То ти жадав би за цю головатицю не те, не десятку. Слухай, Юро, що я тобі скажу! Ану, признайся мені по правді, чому ти відправив учора свойого Василя з Косова самого?
— Бо я хотів іти до Коломиї.
— А чому ж ти не пішов до Коломиї?
— Бо так мені випало.
— Що тобі так випало?
Юра махнув рукою.
— Ет, не питай, а говори про діло! Купуєш головатицю, чи ні?
— Чекай, Юро, чекай, чекай, чекай! Я говорю про діло, сто раз важніше, ніж головатиця. Що таке головатиця? Що вона варта? А ти послухай, що я тобі скажу, чому ти не пішов до Коломиї. Тому, бо потайки вернув сюди в село. А чого вернув? Бо хотів забити мене. Напасти вночі і забити. Правда, Юро? Скажи, що неправда!
Тепер на Юру прийшла черга остовпіння та переляку.
— А ти відки це знаєш? — ледве прошептав він голосом здушеним зі зворушення.
— А видиш, що знаю! — мовив Мошко. — І ти не смієш відпертися, бо знаєш, що моя правда. Я ворожбит, правда, Юро? Ну, а де твоя сокира, Юро?
— Там… у Черемоші, де я ймив оцю головатицю.
— А видиш, Юро! Чому я засміявся, коли ти зажадав за головатицю десятку. Чому я сказав: якби ти знав, що вона варта? Я знав, що вона варта, що вона може
