— Ну, що хочеш?
— А що даси?
Мошко звільна приходив до себе. Він устав з місця, приступив ближче, доторкнувся до головатиці. Холодний дотик слизького риб'ячого тіла вернув йому всю пам'ять.
— Дай десятку! — мовив Юра. Мошко затрясся. Він бачив сповнення своїх надій, які ще недавно так турбували його, пригадав собі своє положення, з якого оця головатиця була для нього дошкою рятунку, і ціна, якої зажадав за неї Юра, видалась йому смішно дрібною. Він скривив уста до сміху.
— Слухай, Юро! Лиши мені ту рибу. Вона мені дуже потрібна. Розумієш, дуже потрібна. Іди тепер спати, а завтра ми сторгуємося.
— Ого, го! Я на таке не пристаю! Я не лишу головатицю на обіцяне. Чи ще ти не досить мене дурив? Гадаєш, що я зовсім глузду не маю і дам водити себе, як кітка за стеблом? Зараз мені гроші сюди, а ні, то беру рибу.
Юра говорив піднесеним, сердитим голосом. Мошко тривожно наблизився до нього.
— Пст, Юро! Тихо, тихо! Тут за стіною пан спить.
— Що за пан?
— Пан сендзя[1].
— Ну, то що? То я не смію упоминатися за своїм? — мовив Юра бутно, але понизивши голос.
- ↑ Сендзя — суддя (з польського).
