ротом, вибалушеними очима, закляклими на книзі пальцями він сидів блідий, як стіна, закаменілий, безтямний.
— Добрий вечір, Мошку! — промовив Юра, не то всміхаючись, не то любуючись видом Мошка, полумертвого з переляку.
І не дожидаючи Мошкової відповіді, Юра почав наближатися до стола, придержуючи правою рукою щось немале, обвинене сардаком і притиснене до його груди. Мошко в безсильнім переляку ледве здужав підняти одну руку і закрити собі нею очі, а з його горла вирвалося щось, мов глухий стогін. Юра зневажливо засміявся.
— Ха-ха-ха! Перелякався, Мошку? Чуєш, що скривдив мене, що варто би тобі за це іншого пригісника, ніж я оце приношу. Ади!
І він розвернув сардак, вийняв із нього головатицю і, держачи її обіруч за голову, замахнув нею і положив її на стіл, мов довгий, вузький полоть солонини.
— А що? Бачив коли таку? — тріумфально, радісно мовив Юра.
Мошко все ще мовчав, не міг прийти до себе. Він глядів тепер на головатицю такими самими не то переляканими, не то зачудованими очима, як уперед на Юру. Він силкувався пригадати щось, щось таке, що в'язалося з головатицею, але не міг.
Страшна хвиля, яку він пережив оце, змела все попереднє з його мізку, мов хуртовина змітає купу сипкого піску. Лише механічно, з купецької привички, він промовив нарешті:
