букви почали немов оживлюватись, набирати виразу, в'язатися в слова й речення, і Мошко звільна, мов дитина, що вперше береться читати, або мов реконвалесцент[1], що вперше по тяжкій слабості береться ходити, почав складати слова в речення, речення перетворювати на образи і ссати, пити всею істотою зі святої книги при помочі тих речень і образів щось немов у спеку холодну, погожу воду.
«Боже, Боже мій, почуй мене! Пощо ти покинув мене?
«Далеко від рятунку слова моїх прогріхів. Боже мій, кликатиму тебе вдень, і ти не почуєш, — і вночі, і це буде мені мов безумство.
«А ти живеш у святім, хвало Ізраілева; на тебе надіялися батьки наші, надіялися, й ти вирятував їх; тебе покликали, і вибавилися; на тебе надіялися і не засоромилися.
«А я червяк, а не чоловік: наруга людям і нікчемність перед людьми. І всі, бачучи мене, наругалися з мене, говорили ртами та похитували головами…»
Що це було? Мошкові здавалося, що в його нутрі живе щось окреме, незалежне від нього, щось сильне, гостре, жорстоке, що водить його очима по цих словах і обертає важку, болючу машину в його голові, а та машина мов чародійська лихтарня освічує найтайніші закутки, найглибші безодні його нутра, і показує йому там усяку погань, усякі страховища
- ↑ Що одужує після хвороби, виздоровлює.
