Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/145

Цю сторінку схвалено

Це згадав пан ад'юнкт іще сьогодні над вечір, коли, з'їхавши з Буківця[1], вперше почув шум Черемоша. От би було гарно — подумалося йому — вертаючи завтра до Косова, привезти пані радниковій гарну головатицю в дарунку! В його уяві малювався солодкий усміх, з яким пані радникова буде дякувати йому за пригістник, і задля того сподіваного усміху Мошкові прийшлося проводити безсонну ніч. Пан ад'юнкт, смакуючи рибки, прилагоджені Мошковою жінкою, чимраз більше запалювався думкою про головатицю.

— Слухай, Мошку! — говорив він, усміхаючись, але з безсумнівним притиском у голосі. — Не викручуйся мені, не говори нічого, не бреши та не тумани, бо головатиця мені мусить бути на завтра! Маєш цілу ніч часу. Про мене хоч сам іди з жінкою й усіми бахурами в воду, а щоб мені завтра рано головатиця ось тут лежала, на столі! Тай то не мала, а порядна, хоч на три п'яди! А не буде, то нещастя твоє. Воліло би тебе не бути на світі.

І пан ад'юнкт моргнув на Мошка, немов натякаючи на щось таємне та страшне. Він то собі на жарт, це у нього був звичайний жест, яким він пуджав жидів, живучи в тій певності, що в кожного жида на сумлінню стільки гріхів та злочинів, що сам він уважає себе гідним шибениці, і що, значить, торкни йому насліпо пальцем у сумління, дай йому одним жестом пізнати, що знаєш про нього щось

  1. Буковець — висока гора в с. Ясенові, через яку веде гірська дорога з Косова до Жаб'я. (Ів. Фр.).