було що й думати. Юра затремтів, зупинився і пробував сверлувати очима темне озеро, та надармо.
І знов нова думка шибнула йому в голові. Пощо йому тепер сокира? Щоби йти до шинку й зарубати Мошка? А хто ж тоді купить у мене головатицю і заплатить за неї десятку? О, так, Мошко певно заплатить. Він має способи, має знайомих панів, що від них дістане ще більше. Йому жандари нічого не скажуть. Гайда до Мошка.
І Юра вернув назад на те місце, де, все ще підкидаючись, на муравнику лежала головатиця. Він намацав її, вирвав із її хребта вість і, відломивши держално, сховав залізні зуби в свою дзьобню, а потім, знявши з себе сердак, і обвинувши ним рибу, подався до шинку.
Ай-ай-ай! То-то клопотів зійшлось цього вечора на Мошкову голову! Вчора вернувши з Косова, де виграв справу з Юрою, застав першу новину, що його годованець Пилипюк умер. Це би ще байка, але Пилипюкові «роди»[1] сердиті на Мошка за те, що мав забрати Пилипюкове поле й полонину, по всім селі трубили, мов у дзвони дзвонили, що Пилипюк умер не своєю смертю, що Мошко отруїв його. Вже побігли гінці з тим доносом до Жаб'я й до Косова, вже з Жаб'я були коло трупа жандарі, розпитували та розвідували
- ↑ Роди — сім'я, рідня.
