Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/125

Цю сторінку схвалено

Нехай собі ровти ходять та шукають! Нехай шандарі та пани перепитують по селі, чи не мав Мошко яких ворогів! Чимало він їх мав! Кожний його годованець був його ворог, не лиш я один. А міг і хтось чужий, переходячи вночі коло шинку, забити жида для рабунку, а потім сполошитися та втекти! Мені байдуже. Нехай собі ламають голови, як знають!

Нечутний для нього регіт його чорного товариша залунав над його головою. Юрі від того демонського реготу лише мороз пішов поза плечима. Він підкотив штани вище колін, забрав постоли з онучами й волоками, зв'язав їх разом і прив'язав до лівої руки вище ліктя, взяв на лікоть правої руки сокиру, в долоню палицю, якою мацав перед своїми ногами воду й каміння на дні і, сплюнувши ще раз, увійшов у ріку.

Вода була бистра й дуже холодна. Юрові ноги, зігріті довгим ходом у шкіряних постолах та грубих суконних онучах, сильно почули той холод, немов би нараз були обуті в льодові черевики. Особливо верхня верства річної течії видалась Юрі дуже студеною і відразу обхопила його ноги в тім місці, де були перев'язані волоки, різала там мов гострими бритвами, стискала обі ноги немилосердно, мов тісно закручені залізні кайдани.

— Чураха на тебе, иршена[1]! — буркотів Юра, — оттос ми[2] студена!

 
  1. Иршений — хрищений; цей епітет надають гуцули залюбки не лише людям, але також своїм коням та воді. (Ів. Фр.).
  2. Оттос ми — отось (ото ти) мені.