однаково гнити чи отут на цвинтарі чи там дебудь на тюремнім «гофі»[1]. Он Юра Драгарюк не те був що я, багатир був та й молодий та й дужий, та й що? Не завагував положити свою голову, аби помститися на своїм ворозі, а тепер про нього й пісню співають. І, розмотуючи волоки, він півголосно, на монотонну нуту почав муркотіти собі під вус:
Ой, зазулька прилетіла та й єла кувати,
Збирається тяжка ровта[2], щось іде шукати.
Кували ми дві зазулі, дві разом завили;
А як війшли до Бордючки, так Николу ймили.
Але в моїм огороді та явір зібрався;
Ой, їмили Николика, Юрина сховався.
А зазулька прилетіла, зачала кувати;
Але дали від Бордючки до Юрини знати.
Убита ми доріженька в городі на просо;
Ой, прибігла та Бордючка до Юрини босо.
Як ся село називає: Жаб'є чи Ворохта?
„А ти, Юро, ісховайся, бо йде тяжка ровта!“
Юра урвав пісню і сплюнув. Ну, завтра тут у селі буде також щось подібне. Набіжать шандарі з Жаб'я, зіб'ють ровту коло Мошкового шинку, будуть кричати, радити, висилати людей на різні дороги, але я вже буду далеко. Я вже буду доходити до Косова, ба ні, не доходячи до Косова зараз на Манастирськім перебриду Рибницю та й півпереки, горі горою, та на пістинський гостинець, а там я пан! Там я безпечний! Ніхто мене не бачив у селі, ніхто й не погадає на мене.
