Білий: Глянь, у його душі виринають добрі наміри.
Чорний: Як у літню спеку кубляться білі хмарки над Чорногорою. Дощу з них не буде.
Білий: А Юра… по доконанім вбивстві минеться його завзяття, пропаде його злість, він покається.
Чорний: Так, так! І висповідається і розрішення одержить і запричащається, а потім його святого та праведного повісять. Знаю, знаю. А все таки результат буде дві смерті і дві душі.
Тим часом Юра йшов, поспішаючи. На небі віз почав уже хилитися до заходу. Наближалася північ. Стежка відбігла досить далеко від Черемоша, який глухо стогнав за корчами під своєю джергою[1] з сивої мряки. Ліворуч Юри стояла чорною стіною височезна, стрімка гора, покрита смерековим лісом. Здалека з супротивного боку знов заскиглила трембіта; Юрі здавалося, що незримий далекий трембітар подає йому просто до вуха вістку про чиюсь смерть. Села, відділеного від Юри Черемошем, відси зовсім не було видно. Та ось стежка повернула в бік, перебігла ще дві-три сіножаті, перескочила два-три перелази, й урвалася на зарінку перед самим Мошковим бродом. Черемош тут розіллявся широко. Ліворуч було плесо гладке, мов дзеркало, та де-далі воно ширшаючи морщилося, рябіло дрібнесенькими хвильками, мерехтіло, мов пересипаючися срібним пісочком, і шуміло
- ↑ Джерга — покриття (дерга).
