хрустіло під постолами, іноді грозилося звалити його з ніг. Не бракувало й каміння, яке на таких стежках лежить звичайно не там, де йому треба, немов навмисно накладене так, щоб необачний мандрівець поночі зшибав собі пальці та розбивав коліна. Але Юрі все те було байдуже. Він ішов, не озираючись, зціпивши зуби й похиливши голову наперед, притискаючи до правого боку звішений на лікті свій важкий керманицький топір.
І оба незримі велетні, що супроводили Юру, йшли крок-у-крок за ним, не знаючи ніякої перешкоди. Вони знов розпочали розмову нечутними для Юри голосами.
Чорний: Ну що, твоя спроба вплинути на його психологію потерпіла блискучу невдачу? Ти плачеш?
Білий: Мої сльози, то знак моєї власної слабости. Але Господь сильний.
Чорний: Міністер, якому не стало власного концепту, ховається за корону. Але це знак, що політика того міністра банкротує. Корона звичайно проганяє таких міністрів.
Білий: Господь волен зробити зі мною, що хоче, бо я в цьому ділі робив, що міг.
Чорний: Чи там у вас не було кого розумнішого, щоб Господь післав його на це діло?
Білий: В цьому питанню чую твої гордощі. Уважаєш, що ти сам дуже премудро заходився в цьому ділі.
Чорний: Признання з твоїх уст дуже мене радує, і навіть, знаєш, почуваю якесь чортівське милосердя над тобою, так рідко мені трапляється бачити вашого брата заплаканим. Що мені даси, коли
