це. Він зупинився на хвилю, слухав, а потім похитав головою.
— А-йи, а-йи! Не як, лиш так, що Олекса Пилипюк. Мусить так, що він умер. Мошків годованець. Другий до місяця. І так само з ним було, як зо мною. Здоров чоловік був, а нараз ноги під ним почали дилькотіти, голова трястися, пам'ять його покинула, їсти відхотілося. Зовсім так, як мені. А-йи, певно, що це вже йому вічну пам'ять трембітають.
Він обхопив рукою топорець за своїм поясом і пустився йти далі. Звернув наліво, на стежку, що вела до села, і роззираючись уважно, щоб не здибати нікого, гуторив сам до себе.
— Нема старшої ради, нема! Вже як-сми наважився, так мусю зробити. То людоїд не чоловік. За такого й гріха не буду мати. А втім, що? Нехай мене карають, нехай вішають! Хіба мені жаль життя? Що воно варте? Тепер, як мене нетрудний обдер із усього! Але я помщуся! За своє й за людське! Досить нажерся, досить накривдився. Я більшу штуку вдам, як пани. Я покараю такого, що його їх кара не досягає. Я буду для нього карою Божою. Нехай інші каються, на нього дивлячись.
Стежка скрутила в ялівцеві та смерекові корчі, серед яких де-де здіймалися вгору великі смереки, останки колишнього могутнього лісу. Ті корчі в слабому сумерку пізнього вечора лежали на збоччі гори, мов здоровий плат чорного сукна. Юра поринув у них, мов малесенька комашка в мохнатому пуху.
