не придивлявся, чи по правді оцінено Юрів ґрунт, йому досить було, що на однім і другім документі була громадська печатка та підписи війта, присяжних і таксаторів. Даремно Юра божився, що Мошко не видав на його удержання й десятої части того, що тут зараховано, що його ґрунт варт учетверо більше, ніж його оціновано. Суддя признав Юрову скаргу неоправданою і відіслав його, коли хоче, до дальшого процесу. Юра вийшов із суду розбитий, зломаний. Його син узявся потішати його.
— Ви, дєдику, не журіться. Що то значить косівський суд. Овва! Ми ще до Коломиї ходімо, а як там не знайдемо правди, то й до самого Львова, навіть до самого цісаря трапимо. Впадемо перед ним на коліна і все розповімо. Най цісар знає, як тут пани судять.
Юра хитав лише головою й не відповів нічого. Де вже йому до Львова та до цісаря! Е, якби у нього давня сила! А тепер він старий, гостець по костях ходить. А Мошко має всюди плечі. Він багатир, надрав з гуцулів і не дбає. За ним адвокати, за ним судді потягнуть, а за бідним гуцулом хто? Адже в Мошка таких самих годованців, як він був, ще тепер три в селі, а ось перед місяцем один умер, та й то не такий харлак, як він, а багатир на все село. Самої полонини[1] за день не обійдеш! І все те тепер Мошкове. Що Юрі мірятися з Мошком.
- ↑ Полонина — пасовисько в горах.
