на всі чотири копита. Отже він, ідучи на розмову з такою лютою Опозицією, поступив собі дуже розумно, позатикав уха ватою.
— Ну, ну, ну, — мимрив він, махаючи рукою — заспокойся, моя бідненька, заспокойся! Я вже бачу, що тобі животик болить. На, я тобі оцеї рицинки[1] ложечку завдам, а потім тобі теплий кминковий окладець[2] приложимо, а потім тебе гарненько в постіль положимо, пеленочками обів'ємо, повивачиком обкрутимо, тай спи собі. Бо ти ще в нас маленька, не річ тобі звихнутися або оченята собі видряпати.
— Кдивда нам! Кдивда нам! Кдивда нам! — м'явчить опозиція, мало не надсядеться.
— Та яка ж тобі, рибонько, кривда? Клиїку[3] тобі не дали? Чи може пипка не чиста? Чого тобі треба, скажи!
— Дівнопдавність!
— Ей, заладила ти, серденько, все одне та й одне! Та й ще якесь таке паскудне слово вивчила, що я й чути його не можу. Ти по-людськи говори. Чи дати тобі хлібця, чи вівсика, чи кашки, чи молочка?
— Дівнопдавність! — м'явчить Опозиція.
— Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє серденько! Невже ж ти того не розумієш, що рівноправности ніякої я дати не можу? Що міг, те дав, маєш рівноправність на папері, та що тобі з неї. Моє діло: фабрикація бандажів і пластирів. Ну, кажи, де тобі приложити?
