Та що балакати! І я там був, мед-вино пив. І я колись стрічав отак врочисту хвилю, сміявся і радувався назустріч тій примані, що зветься новим роком. І до мене простягалися теплі руки, сміялися блискучі очі, шептали солодкі слова не одні малинові уста. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі, вважав окрасою життя те, що було лише конвенціональною[1] брехнею…
Минулося. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев'ятий і тридцять восьмий починатиму зовсім інакше. Відлюдком, самітником. Та цим разом попробую празничніше, краще, гармонійніше розпочати його, як двох попередніх років.
Поперед усього до чорта меланхолію!
Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Ще не порвав усіх ниток з минулим і теперішнім. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер це вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.
Сьогоднішній празник буде заразом перший тріюмф мойого нового світогляду, нової життьової норми. А ця норма — старе Горацієве: Aequam servare mentem[2].
Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм, це признак дитячої наївности,
