дено було сіно. Знав, що полум'я і дим ідуть угору і думав вирятуватися низом, пролазячи попід подення. Але помилився, бідний. Верства сіна була занадто груба, він не встиг докопатися до самого подення. Дим задушив його, ноги обгоріли зовсім, але верхня часть тіла була ціла, бо сіно, в котрім вона була закопана, лишилося неспалене. Витягли його з нори. Це був малий хлопчик, несповна дванадцяти літ. Його положили лицем на сніг. При світлі заходового сонця комісар зараз пізнав його і обертаючися до пана Вінкентія промовив:
— А, пане, це наш знайомий!
Пан Вінкентій зирнув і затрясся мов у лихорадці.
— Мій… зна…йомий?
— А так, той що помагав обікрасти вас. Знаєте, що ви знайшли його свідоцтво! Петро… Петро… як то він? Гарасимів.
Пан Вінкентій стояв як труп і не смів глянути на те маленьке, до половини перепалене тіло, на те пожовкле і посиніле личко, на ті широко розняті уста, на ті витріщені в передсмертній тривозі очі, на ті рученята, що судорожно заціплені держали ще по жмутові сіна.
— Відки він міг тут узятися? — ледве переводячи дух промовив пан Вінкентій бачучи, що всіх очі оберенені на нього і всі немов ждуть від нього якогось слова.
— О, ми давно слідимо за ним, але все висковзувався нам із рук, як в'юн. Знаєте, його відвели були в село. Побув там тиж-
