нам злодійські скритки. Багато пташків наловили, багато страшенної нужди і горя набачились, але деяких найнебезпечніших фацетів[1] ніяк не могли запопасти. Боюся щоб оце не було їх гніздо.
— Ну, в такім разі ви могли б дякувати Богові, — жартував заграничний політик. — Хто тут ночував цеї ночі, той уже безпечний навіки.
Відомість про те, що в скарбовім сіні видно трупа якогось чоловіка, донеслася зараз до команди. За хвилю прибув на місце капитан у товаристві кількох офіцерів, далі генерал зі своєю свитою, прикомандировано ще кілька компаній війська і велено їм систематично розбирати шопу і поміщене в ній сіно. Робота була небезпечна; де тільки рушити, всюди бухав вогонь. Аж по кількох годинах важкої праці опановано його, розкидавши весь верх і приваливши сіно грубою верствою снігу. Тоді почалися пошукування з боків. При ненастанній праці сикавок[2], звернених у те місце, де видно було ноги, розгорнено там вигоріле сіно і витягнено ті ноги. На диво всіх це були сами ноги — решта тіла згоріла на вугіль. Але йдучи за тим слідом стражники побачили сліди глибокої нори, викопаної в сіні, і в тій норі зараз на вході знайшли другого трупа. Він лежав головою до отвору, а цілим тілом вкопаний в сіно; тепер голови не було, згоріла на попіл, а решту тіла ви-
