Коли б Петрусь ще перед трьома місяцями був почув таку мову звернену до себе, був би розплакався зі стиду. Тепер він вислухав тих слів спокійно, мов закам'янілий, не тільки без сліз, але й без тіни рум'янців на лиці.
Тиждень він пробув у війта. Його держали гостро, давали мало їсти, гнали до роботи, поштуркували і лаяли. Одної ночі він забрав своє манаття, прихопив дещо й з війтівського і щез. Другого дня прийшов зі Львова лист без підпису до начальника громади, щоб був ласкав донести на адрес «Певний», poste restante у Львові, чи є там у селі такий та такий Петрусь Гарасимів і в кого він пробуває. Прочитавши цей лист війт плюнув гнівно, подер його на шматочки і пробуркотів:
— Щезай, маро! Зломи голову без мене!
Минули два місяці. Після незвичайно довгої і лагідної осени настала відразу люта, морозна зима. Снігу насипало в коліно, вітри ревли понад Львовом, щоночі приходили відомості про великі замети, про спізнення залізниць, про перерви на телеграфічних дротах. А разом з тими відомостями почали приходити й інші — про голод у краю, про брак паші, про дорожнечу, про мордування коней по селах. Зима відразу страшним упирем налягла на галицьку землю.
Було це в половині січня. Минула дванадцята година. В редакції відомої нам демократичної газети пусто вже, співро-
