вона захорувала, він забрався і пішов кудись і досі не вернув. Вона думала, що він пішов до пана, каже, що пан мали знайти йому якесь місце.
— А так, так. Ну, і що з ним?
— Та не знати. Як пішов перед тижнем, так і досі не вертав. То Юзефова неспокійна… Хотіла сама піти до пана, але не може встати. То мене просила: «Ідіть, каже, Антоньова, і запитайте того пана»…
— Ні, він не був у мене. Може вернув назад у село до… своєї баби?
Те «своєї» якось не хотіло вийти заграничному політикові з горла.
— Та може. Але Юзефова боїться, щоб його не потягли з собою ті хлопчиська…
— Які хлопчиська?
— Та лямпарти[1], прошу пана. Там їх у нас на Новім світі цілі купи волочаться. Батярі[2] такі. Вдень волочаться по полю, ніби бавляться, а вночі крадуть з огородів, із садів, із подвір'я, що тільки захоплять. Один є між ними старший, якийсь термінатор[3] прогнаний від майстра, і той командує ними. Але мусять мати й інших спільників, що переховують крадене, бо ось цими днями вже почали бушувати по стріхах, красти білизну…
— Але що мене те все обходить, жінко добра? — скрикнув заграничний політик, що від репортера в редакції чув уже не раз про ту злодійську шайку, що розтривожила весь Новий світ.
