лось, а ця дитина, чужа, «панська» дитина, за одинадцять літ успіла прирости їй до серця. Але що було робити? Треба було відірвати її. Нужда не тітка, а зима не мати.
— Ну, ну, не плач, дурний! — мовила вона. — Твій тато також не звір. Хоч досі він не хотів бачити тебе, але тепер як побачить, то певно прийме. Ади, який ти виріс у мене!
І вона ласкаво погладила його кучеряву головку.
— Не бійся! Тато дасть тебе до ремесла, навчишся чогось у Львові, будеш чоловіком. А тут на селі що з тебе буде? Пастух, наймит, попихач і більше нічого.
Петрусь обтер сльози з лиця. Його очі світилися, як дві іскорки. В них горіла цікавість. Він досі ніколи ще не бачив Львова, не бачив свойого тата — гарного, молодого пана, що платить бабі по 5 ринських місячно за його удержання. І в його головці під впливом бабиних слів почали вже роєм тиснутися картини високих-високих домів, великих вікон, блискучих вистав, освітлених уночі вулиць, про які так часто розповідала йому баба Василиха. Весело він почав збиратися в дорогу до Львова.
Другого дня раненько обоє з бабою пішли пішки до найближчої станції залізниці, щоби відси дістатися до Львова. Баба мала за пазухою півхліба, головку часнику і крихту соли, а в окремій шматині завинене посвідчення від пароха і від начальника громади, що хлопчик Петро
