житися в рами його формулок. Це було зрівнання не з двома, а певно з двадцятьма невідомими, якась рожево-золотисто-зелена загадка, здібна заплутати і збаламутити хоч і як взірцево ведені життьові рахунки. Ні, ні, не їй місце у мріях селянського сина, лікаря, що має перед собою важкі особисті й національні задачі. Правда, Борис не знав, хто вона і до якої народности зачисляє себе. Вона співала по-українськи, і Борис не міг утаїти перед собою того, що власне ця українська пісня найдужче вхопила його за серце, ще заким він бачив співачку. Вона й говорила з ним потім по-українськи, але з якимось неукраїнським акцентом, з неукраїнським, горляним відтінком у голосі. Та й уся її поведінка — не українська. Було щось фантастичне, романтичне в її рухах і словах, зовсім манірне, претенсіональне, незвичайне і майже неможливе в українки. Борис аж тепер пригадав собі все те ясно і, підвівши суму своїх спостережень, рішуче похитав головою.
— Ні, ні, це не для мене! Це чужий елемент. Це небезпечний демон. Дріяда, покуса. Что мні і тебі, жено?
І він махнув рукою, немов бажав відігнати спокусливого демона.
Та в тій хвилі в його уяві знов мигнула рожева головка в золотистім вінці кіс і з продовженням зеленого хвоста, що губився десь у неозначенім тлі темної зелені. І його груди нехотя піднялися, і з них видобулося важке, тужливе зідхання.
1905 р.