праниками, — але лускання праників не доходило до Бориса. Тільки здоровенна срібнолуска гадюка корчачися та звиваючися опоясувала гору з трьох боків, де-де мінячися пурпурою або селединово-зеленим кришталем — це був Стрий з його незліченими закрутами, плесами та бродами.
А Борис сидів на вершку гори та любувався тим видом, до якого стільки літ тужив у хвилях, коли його думка по мандрівках у світі науки та праці вертала «до себе». Ось вона, його рідна країна, така сама гарна і така сама нетикана новочасною культурою, як він десять літ тому назад покинув її. Тихий, чудовий куток, забутий Богом та історією. Люди родятся тут, бідують, тішаться і плачуть і мруть так самісінько, як оті буки в лісі або трава на толоках. Вони гинуть і не лишають по собі тривкішого сліду, як оті букові пні та корені, що ще по сотці літ свідчать про існування гірського велетня, в пору, коли нові покоління давно розточили та рознесли його тіло. Дерево й солома — ось увесь матеріяльний підклад тутешньої культури, то чи ж диво, що вона така нетривка, така примітивна, що ні світ про неї не знає, ні внуки не мають по чім згадувати своїх дідів! А він так рад би внести нову течію в те тихе, монотонне життя, в те спокійне вегетування людей на лоні природи. Отут у затишнім заломі гори, в тій видолинці захищеній кам'янистими стінами від півночі, сходу й заходу, виставленій на південь, до сонця, захище-
