гілках і шпильках так багато висіло крапель роси, що, бачилось, якби зібрати її в посудину, то на кожнім корчику пару кварт води набрав би.
Пройшовши отак попід ліс зо двоє гонів, він знайшов добру стежку, що поперек лісу вела на вершок гори, і пішов нею. В лісі було ще темно, тихо і глухо. Холоду тут менше було чутно, дерева дихали якоюсь теплою, живичною парою. Десь колись у гущавині захрустіли гілки, знак, що туди пробігла легконога сарна або інша лісова звірюка. Борисові зробилося трохи моторошно, коли подумав, що в цих лісах доволі часто попадаються й вовки і ведмеді, — але той страх швидко пройшов. Він знав, що в таку пору ведмідь ситий лягає спати і не кидається на людей. Та проте йшов мовчки, уважно наслухуючи і мимоволі прискорюючи ходу, хоч дорога тут підіймалася стрімко вгору, так що він, ідучи, здорово впрів і задихався, а поперед його очима затанцювали червоні кружки від приливу крови до голови.
Дорога лісом тяглася довго, підіймаючися більше або менше стрімкими терасами все вище й вище. Зразу Борис ішов зовсім у млі, мов під якимось склепінням, але звільна почував, як те склепіння робиться щораз більше прозоре, як із мли виринають зразу здоровенні гілляки столітніх смерек та буків, далі відслонюється ширший вид на глибокі яри по праву руку дороги та на високі стовбури дальших терас перед ним. Рівночасно в шпилях дерев почулася зразу легенька, а
