так Кеслер ліг назад на своє місце, зітхнув раз-другий, обернувся до стіни, але швидко обернувся назад лицем до казні, стрібувавши, що стіна дуже холодна, прошептав крізь зуби: a riach' daan tatn aran[1]! — і заснув.
На ратуші вже вибила одинадцята година. Темно, глухо, мертво в казні, на коритарі, на дворі, — всюди. Бачитеся, цілий Львів спить, мов зарізаний. Кеслер і Владко давно вже поснули і дихають тепер голосно, мірно, мов повільне тикання двох годинників. Тільки Івась не може заснути. Він змучений, втомлений, слабий, мов збитий, — але сон якось його не береться. Він лежить недвижно, з затуленими очима, щоб швидше задрімати, але задрімати не може. Крізь затулені повіки доходить, бачиться йому, мертва темнота арешту і холодною рукою обхапує його очі, здавлює їх і втискає глибше в голову. Івасеві страх прикро чути себе єдиною, не спячою людиною серед того мертвого світу, немов на дні гробу. Він старається ловити слухом всякі далекі тони: дзвонення на ратуші, биття годинників на вежах, — то знов заглибляється в споминках, нагадує всі хороші і щасливі хвилі свого життя, немов шукаючи в споминках відради та спокою, — немов хотячи огрітися тепер їх теплом, просвітліти їх ясним, погідним блеском,
- ↑ А чорт би побрав твого батька.
