чися не без страху і зачудування на те, що робив Владко і Кеслер.
— Та що, не знати, чи дадуть нам тут що нині їсти, — питав Кеслер. — Я такий голоден, так вимерзся, що страх! Бодай на них усіх зайшло капурес[1], що вони нас так довго держали в тій поганій клітці!
— О, — сказав насмішливо Владко, — таже ще нам нині прийдуть два книдлі! Буде що їсти.
— Два книдлі? Які книдлі? — спитав поквапно Кеслер. — На нас три, ах, тільки два книдлі?
— Тільки два, ха, ха, ха! — реготався Владко. — Ну, але великі, не бійтеся!
— Ну, що таке, які книдлі? — скрикнув уже гнівно Кеслер, котрий побачив, що Владко сміється з нього.
— Дві колодки на ніч дістанемо до дверей, то наші книдлі!
Кеслер остив відразу. Цей звичайний арештантський жарт, бачиться, ткнув його неприємно, немов дотик леду. Він замовк, а по хвилі знеохоченим тоном сказав:
— Ну, може би розбиратися[2] та йти спати?
— Та таки й так найліпше, — сказав Владко, ходячи швидко здовж казні, — що ж будете робити? Тут бодай це добре, що чоловік має час виспатися. Спи вночі, спи вдень, раз-у-раз, скільки тобі хочеться.
