— Ну, ти, коменаре, чого стоїш? Миски поскладай собі он там на примурок, простирало, коц, сорочку, все це візьми на ліжко! — порядкував Владко, котрий від першого разу немов обібрався бути «цімеркомендантом»[1] у казні. — А ви також, — сказав він до Кеслера, — зробіть якийсь порядок, хай тут миски не лежать насеред хати, бо ще хто розтолочить!
В казні було вже майже зовсім темно, особливо при першім вході бачилося арештантам, що не побачуть в ній нічого, окрім одного віконця над своїми головами. Віконце це було не більше як півтора квадратової стопи[2] за обширне, заґратоване грубезними залізними штабами, переплетеними навхрест і на доброго півтора сяжня віддалене від підлоги казні. Воно виходило на подвір'я, до котрого припирали сліпі мури містових кам'яниць і арештанти не могли з долу бачити крізь нього нічогісінько, окрім тих мурів і маленького крайчика неба поза ними. Але тепер вони не бачили зовсім нічого задля густої сніжниці, — віконце в їх очах було лишень великою сірою плямою, дрібочку світлішою від нутра самої казні.
— А, то злодій Куфа, тріс-би! — проговорив Владко, поглянувши безнадійним оком на те високе віконце, — не мав мене де запхати, та тут до тої ями! То пся
