як міг би хтось бути йому приятелем, говорити з ним щиро і відверто, а навіть усміхатися до нього! Так пересякле ненавистю, злобою, тупим упором і безсердечною, звірячою дикістю видалося йому оце лице, особливо коли своїми маленькими, чорними очима, блискучими мов у вовка, поглядав пильно на лице Завадовського, немов хотів пожерти його своїм поглядом. «О, щось той Завадовський мусів йому дуже досолити!» — погадав собі по хвилі Івась і дрожачи зо страху присягався в дусі, що буде такий добрий, тихий, потульний та послушний кожному, як ягнятко, щоби не стягнути на себе нічийого гніву, а особливо гніву цього страшного ключника.
— Гей ти, коменар! — крикнув майже над вухом Івася поліціянт і пхнув його в плече. — На тобі мундур, передягайся швидко! Ну, швидко, часу нема!
Івась кинувся дрожачими руками скидати з себе коменарське, тісненьке убрання. Хоч воно було й тісне і зовсім замазане сажою, то прецінь йому чогось стало жаль його, немов скидаючи те шмаття, розставався з якимось добрим, щирим приятелем, котрий тривав з ним довгий час в добрій і лихій долі. Але ніколи було довго роздумувати. Його обхопив мороз, коли став у самій сорочці, і він швидко натягнув на себе арештантську бунду, — старий, з грубого, сивого сукна погано і невигідно вшитий куртак, такого самого сукна і такої самої роботи панталони й шапку.
