калічив ключника до крови. Правда, що за це набрався й бійки, і в казенці[1] сидів і заліза носив два тижні, — але він знав, то Панило не швидко забуває такі речі, і тремтів на саму гадку про те, що це буде.
Обшукавши Кеслера і Новітнього і не найшовши в них нічого, Панило звернувся до стоячого в куті Завадовського. Він нині був і так не в гуморі, а дужче лютило його те, що в арештантів нічого не найшов, — бо, звичайно, все найдене в них, окрім добровільного, пропадало т. є. ставало його власністю.
— А, стій но, пташку, — крикнув Панило своїм грубим, хрипливим голосом поглянувши зблизька в лице Завадовському, — ти вже бачу, був тут, га?…
— Був, пане татку, — відповів Завадовський, збираючися на відвагу, хоч голос його чутно тремтів.
— Ат, то ти За… Завадовський, так?
— Завадовський, пане татку.
— А, — гаркнув Панило, а очі його заблисли диким, злорадим огнем. — Ми, бачу, знаємося! Ну, ну, вітайте гості! О, тепер чень ліпше погодимося, як тамтого разу, га? А, дуже ладно, дуже ладно! Ану, — додав зміненим, грізним, майже диким голосом, — ану, що маєш із собою! Показуй зараз!
— Нічого не… не маю! Прошу шукати! — відповів якось боязко Завадовський.
— Нічого не маєш, ти злодійська палко? Добре, побачимо! Але як що найду, ех, то то буде…
- ↑ Казенка — карцер.
