в темній, а зовсім близькій будучині. «Дубова каша», — що це таке? Чи то справді така страва, чи тут може дубовими палицями б'ють? «Солом'яна постіль», — хіба ж я раз спав на соломі? Але тут це мусить бути щось страшного, коли аж цей лячний пан мене нею пуджає!» — Такі думки шибали по Івасевій голові і він не мав на них ні відповіді ні роз'яснення, ні відради ніякої, окрім одної думки: «Чень же я тут не згину! Чень же Бог дозволить мені видобутися відси!».
В тій хвилі прийшов ордонанц і не кажучи й слова, взяв Івася міцно за плече і потяг до сіней. Там стояли вже два арештанти в коротких, сірих куртаках з грубого сукна і в брудних штанах полотняних. Їх лиця не мали на собі й сліду крови, — були якісь бронзові, немов покостовані зверху і цвітом своїм нагадували найскоріше небілену, припорошену і пожовклу стіну. Вони зареготалися, побачивши коменарчика, немов малі діти, коли побачать нову, невидану ще ляльку, — а прецінь це були вже не молоді чоловіки!
— Цувакс, цувакс, коменар на цувакс прикнав[1] — говорили вони між собою серед сміху, але так, щоби за дверми коритара почули прочі арештанти.
— Ходи до кухні, — сказав оден з них Новітньому, — там ще є трохи окропу, то так тебе обзолимо, що не то чорна фарба, але й десята шкіра з тебе злізе!
Арештанти знов зареготалися за тим грубим дотепом. Івась тривожними очи-
- ↑ Арештантське слово: прикна(я)в — прийшов.
