— Ach, to ty Władek Zawadowski, za kradzież, prawda, jak ja cię znam! Cha, cha, cha![1]
Пан керкермайстер зареготався таким грімким і здоровим сміхом, що аж вікна задзеленькотіли, а арештантам залящало в вухах. Завадовський, видимо, рад був тій веселості пана керкермайстра, бо знав, що коли той в добрім гуморі, то дасть його до якоїсь доброї казні, де ясно і простірно та й не багато людей. Він стояв випростований, трошки навіть усміхнений, як вояк перед своїм начальником, — бо така військова постава найліпше подобалася пану керкермайстрові. Тільки його промерзлі литки, до котрих крізь широкі діри штанів мороз і сніг мав свобідний доступ і котрі не вспіли так швидко розігрітися, дилькотали, мов самі не свої, не слухаючи намагання бідного Владка, котрий силувався удержати їх просто і недвижно.
— A ty, murzynie, skąd?[2] — спитав керкермайстер, поглядаючи на коменарчика, що скулений стояв у самім куті під дверми — Czegoz ty tam stoisz, chodź tu![3]
Останні слова сказані були вже зовсім не весело, радше таким тоном, яким кличеться пса «до ноги».
